Люблю так ніжно ПСГ

Засіяв поле білими ромашками.
Усі глузують — з розуму зійшов,
А я, наперекір стражданням, пташко,
Звільнив нарешті душу від оков.

Надвечір, коли сонячній пороші
Стрічки туман у коси запліта,
Пасуться на ромашковому полі
У пурпурових збруях небеса.

Вже ніч холодним подихом зітхає
І кажаном впивається в гаї.
А поле моє крила розпускає,
Щоб лебедем полинути з землі.

Кружля й кружля над сонною землею,
Мов зграя, що зневірилась в житті.
Отак і я із долею своєю
Картаю дні і ночі в самоті.

А так ще хочу доторкнутись до волосся,
Щоб очі лоскотали, як колись.
Багато підлості зазнати довелося,
Хоч я за тебе й пристрасно моливсь.

Засію поле білими ромашками.
І хай глузують — з розуму зійшов…
Та я люблю тебе так ніжно, пташко,
Як у Великдень куполи церков.